Віртуальна майстерня філолога

У дитинстві чомусь найулюбленішим і найтаємничішим місцем для мене було горище нашого будинку. Вибираєшся туди по хиткій драбині, ледве відкриваєш ляду головою, підтримуючи руками, і ось ти стоїш на зовсім не гладенькій долівці, яка вимащена рудою глиною. Усюди пил, пахне сухою травою, якою взимку будуть ласувати кролики..Трохи збоку димар з лежаком, так називала його бабуся. Вона то не дуже дозволяла такі відвідини, усе боялася, щоб часом не увалилася стеля, і тому такі вилазки робилися зазвичай тоді, коли вона була зайнята і не могла нагнати.    Скільки ж там було усього...На бантинах щось завжди сохло-підсихало. Старі валізи, переповнені різними цікавими речами, одягом, взуттям, підшивками газет і журналів. Усядешся, перебираєш, ще й поміряти що спаде в голову.   У дерев’яних невеличких ящичках з-під поштових посилок зберігався різний посуд—тарілки, скляночки. Стояли порожні бутелі для домашнього вина, у куточку-старе дзеркало-трильяж, як на нього казали, що було...

24.11. 2011 Ранок Ранок почався, як завжди, із метушні з присмаком кави…Одне тішило, що кепський вечірній настрій таки сон зцілив. Звичний маршрут довелося не просто проходити, а пробігати, що особливо й не дивувало. Раптом зупинилася біля мене машина…Порятунок!! Татусь  Анастасії,завітавши до школи, щоб віддухопелити ,образно кажучи, мого «депутата»  Віктора, дуже вже хотів і зі мною поговорити і, чітко зрозумівши, що вчителька десь біжить у відомому напрямку, вирішив виїхати назустріч і підвезти, вбивши відразу двох зайців-і класного керівника врятувати від запізнення( що підвезло,то підвезло), і поспілкуватися.    Розмова пройшла під гаслом « Найкращий захист-атака» . Хоча, сказати по правді, ніхто не збирався на мене нападати,але контраргументів на кожен аргумент  у мене вистачало… На мене вже  чекав перший урок... День обіцяв бути довгим і насиченим. Уроки летіли один за одним…Точно сказано, що летіли, бо один дзвінок випереджав інший, н...

Сьогодні вранці знову дозволила собі трохи помріяти. Прокидатися не хотілося, малювала в уяві, додавала фарб, пензлик легко пурхав по сторінці чистого аркушу. Взагалі-то я малювати не вмію,але в уяві...тут я майстер! Тільки іноді зовсім не хочеться. А варто!

Один мій друг якось сказав із долею сарказму : "Для думок заводять блоги.." Не знаю я, що там для них заводять, а мені їх вивести якось хочеться. Тільки чим? Це ж не пляма, що засоби є.Та й плями іноді важко вивести. А це думки...Скористаюся його порадою, хоч й рідко пишу сюди, але іноді хочеться просто озвучити чи обуквити думку, і ось я ще навіть не дописала її,а якось легше трошки стало.      Відпустка!Бажана й омріяна, але є одне але. Постійна зайнятість,як не дивно, рятує від думок. Краще було б просто байдуже, а це вже якось гірше...Намагатимуся ховатися у свій світ по можливості..

Ранок прокинувся і повільно почалапав за чашкою кави.Увімкнув музику.Сонце. Майжеліто. Майженастрій. Майженіякосумнийнастрій.Ох і дивний цей Ранок.Забагато собі дозволяє, забагато думає, забагато придумує, забагато,забагато,забагато.Ох і наївний цей ранок.Та ні, відверто ненормальний.І навряд чи його вилікує день,тим більше вечір.Але хто зна, що є нормальним,а що ні..Пише Ранок маячню, ну й що.Ранку можна...

Перед не дуже близькою дорогою завжди якесь хвилювання,навіть я б не сказала, що просто легке, досить відчутне...

"І цієї мани не позбутись ніяк!.." (с)

Рівно два місяці жодного запису...Вєсна...шолє...)

Не варто шматувати весну неважнецьким настроєм і  дзвінками з минулого.Було й було.Згадками, розгадками, придумками й думками. Це добре, що пам`ять логи не стирає. Де б придбати квиток у минуле?

Вже весна...А чому ж такий депресивний настрій???

 Менi нудно в хатi жить. Ой, вези ж мене iз дому, Де багацько грому, грому, Де гопцюють все дiвки, Де гуляють парубки!   (епіграф до "Сорочинської ярмарки") Нещодавно побувала у Київському національному академічному театрі оперети. Оскільки я дуже рідко, на жаль, буваю у театрі, це стало для мене справжньою подією.Декілька годин поїздки автобусом, які пролетіли дуже швидко не через споглядання зимових пейзажів за вікном( яке,до речі, покрилося сніжними візерунками навіть у середині салону і я весь час намагалася розчистити собі "віконечко у світ"), а через те, що цілюсіньку дорогу розмовляла з колегою і ,як завжди, " про бєтон", то біш про роботу..Хоча,треба  було б розслабтится й забути про неї хоч у хвилини відпочинку,але це вже діагноз..     Так от...про що це я? Оперета... Як же приємно побувати у театрі, настрій просто важко описати словами.Дійство, що розгорталося на сцені було просто захоплюючим. Навіть те, що сиділа на остан...

Як тільки почали ви діалог, Швиденько трансформуйте в монолог! Не слухайте, що каже опонент! Лиш ви існуєте у цей момент. Якщо не знаєте нічого   з теми діалогу, Некомпетентність у підмогу! Сміливо в розмову вступайте Й розумний вираз обличчя не забувайте! Якщо почули ви   під час розмови аксіому, То сперечайтесь, враз забувши про утому! Якщо ж питання спірне як таке.. З усім погоджуйтесь, неначе думки власної не є! Забудьте про ввічливість, такт й виховання. Таким ось правильне є спілкування!

Якби могла я думку змалювати, Чи підібрала б фарби й олівці Чи завжди б думка мала ясні шати, Чи світлими були б мої взірці? Якби могла я думку змалювати, То чи зловила б на льоту, Щоб лиш у неї запитати, Чи прагне бути на листку? Якби могла я думку змалювати, Вхопивши слово, як сльозу, Тоді зуміла б час спиняти, Думки перетворивши на росу.

Як осінь без жовтого листу, Як літо без шелесту трав, Як сніг без сніжинок намиста, Як музика без нот і октав, Як весни без квіту й кохання, Як зливи без шуму краплин, Як схід без сонечка зрання, Як tet-a-tet без один на один, Як серце без ритму ударів, Як думки політ і без слів, Як поле без колоскової далі, Як подих весни без вітрів, Так і я без сподівань і мрій, Загубивши,шукати не смій....

Б’ється в мозок пташина звісткою, А слова,наче в горлі кісткою, Наче зв’язані,недосказані,недолюблені, Наче в мороці темнім загублені, Наче втомлені і нерозгадані, Наче сховані і непоказані, Наче тихої-тихої ночі, Наче сховані від погляду очі, Наче світло,що десь виникає, Наче пісня,що інде десь грає, Наче струни,сумні і притихлі, Наче сонце,за обрієм зникле.

   Відчуваю   себе листком із зошита... У клітинку...Хоча, ні... У лінійку…Авжеж, у лінійку. Клітинки-то якийсь замкнений простір, отак потрапиш у таку, і наче в пастці. Крок вправо-вліво, і вже стіна..Поряд таких   багато, і все клітинки, однакові, наче близнята. Навіть якщо й виберешся з такої, то у таку ж й потрапиш…А лінійка...Пряма лінія…Простуй собі, а хочеш -  біжи, не хочеш – почекай, поки захочеш..І ніяких тобі стін. Принаймні, поряд.    Відчуваю себе листком із зошита... Рими причаїлися у рядках й поміж ними впевнено-твердим натиском.   Ще доволі вільного місця,   не зжовкла сторінка, а тоскно їм, а моторошно їм, але не тісно. Римам не треба багато місця. Вони живуть не тут. Я знаю, де їх домівка. Десь там..за сімома туманами.

Зошит пожовклий. Знервувалися вірші. Байдужості страх. *** Слово скажу. Загубилися рими. Шокований ямб. *** Казка забута. Запізнилися сни. Туманом смуток. *** Тиша лунає. Замуровано кригу. Весна поспіша.

Десь далеко за сімома туманами, За снігами несходженими, За травами нескошеними, За дощами незлитими, За сльозами невмитими, За вітрами студеними, За думками шаленими, За літніми грозами, За весняними мімозами, За терпкістю душного літа, За радістю першого цвіту, За льодовою перепоною, За всесвітньою забороною, За сімома печатями, За багатьма печалями, За маскованою байдужістю, За незбутністю, незбутністю, незбутністю Мрія моя живе...

На мінному полі фіалки не ростуть  І завмирає вітер в травах, Та пісні жайвора не чуть, Нога не ступить боса по отавах. А я іду по полю, шукаючи квіток, Іду наосліп, не дивлячись під ноги. Останнім може бути крок. Нехай і так - не знаю іншої дороги. На мінному полі колючий дріт І напис:"Стій!Зупинись!" Ніхто не відчинить мені воріт. Їх не існує, скільки не дивись. Воріт немає?Отже, вільний вхід. І не вбачаю більше заборони Я перейду це мінне поле вбрід, Як оступлюся,- заклюють ворони. Геть,вороння!Лети чимдуж! Не дам клювати собі очі. Моє мені належить - і не руш. Коли простую серед мін, То, певно, дуже цього хочу...

М удр ість приходить з роками… У декого   повний застій Д орога устелена вже помилками Р адості мало на ній І ,вкотре спіткнувшись, С таю я      мудріша на крок Т ак твердо впасти, ледь посміхнувшись… Ь знаком пом’якшу гіркий урок

Невідворотний поєдинок двох сердець Чекай дуелі… Заплакала любов .Вже відчуваючи кінець, Співають менестрелі. Вже налаштовані пістолі…Сніг… І погляд в небо… Серед несходжених доріг А постріл?Пострілу й не треба……

Нерозгадані думки летять зграями Над безмежжям слів Недосказані слова за туманами У плетінні снів Недомріяна мрія наркотиком Відсила привіт. Невідчинене вікно вабить дотиком Сонця світ І шуміти ще не втомилася Чиста вода струмка… Недоплакані сльози пролилися Наче ріка…

Розливається тихо у скронях Спекотного серпня кава. Проливається літо в долонях, І лишається тільки заграва. Відшукаю свої акварелі, Заховала від себе давно. Пензлем думку у колір пастелі, Хоч люблю чорно-біле кіно. Біло-чорне, відтінки не в моді. Або так, або ні, однозначно. Та ілюзій немало в природі, Я ж вхопила одну необачно.